The evolution of a church and religious role in the Ukrainian national and cultural Renaissance in the second half of the 19th - the first third of the 20th century: the modern historiography ; Еволюція ролі релігії та церкви в українському національно-культурному відродженні другої половини ХІХ - першої третини ХХ століття: новітня історіографія ; Эволюция роли религии и церкви в украинском национально-культурном возрождении второй половины XIX - первой трети ХХ века: новая историография

The Ukrainian historiographical narrative of the religious and church place and role in the Ukrainian national and cultural Renaissance, and in the national liberation movement in the second half of the 19th and the first third of the 20th century is analyzed in the issue. The modern historians consider the ecclesiastical and religious factors of the Ukrainian Renaissance according to two levels. The first level reveals the history of religious thought, the representatives of which study the religious reflections of the prominent figures in culture, education, religion and literature, the second level conveys the history of the church life in Ukraine, the analysis of the church institutes’ role and place in the Ukrainian modern national and cultural Renaissance (the activity of UGCC, the Unification Council of the Eastern Orthodox Churches of Ukraine, the UAOC, etc.) is presented. A defined historiographical issue complies with the evolutional levels of a religious and ecclesiastical component in the modern spiritual, cultural, political and civil processes, namely the development of religious thought and institutional orientation of church and parish-based education in the second half of the 19th century contributed to the ecclesiastical and religious integration with the national democratic society and state establishment in the early 20th century. The scope of the church and religious activity on the Ukrainian lands had a moderate character in the second half of the 19th century compared to the first decades of the “long century”. The Ukrainian lands were divided politically as well as confessional that strengthened sacral indifference and “religious absenteeism”. The positive fact was that the modern historians had left politicization in the sacral and religious issues’ consideration which was a mainstream in the Soviet period. The scientists support a common thought that despite an institutional weakness of the church and religious life on the Ukrainian lands in the second half of the 19th century, the religion and faith were preserved as the essential features of the Ukrainian mentality, and as a result plays a crucial role in the Ukrainian cultural and spiritual development, put a base for the further governmental struggle. A final conclusion was drawn that the religious thought development, the prominent thinkers’ reflections about the Ukrainian Christianity and national church phenomena prepared the necessary conditions for the regularizing and further building of the Ukrainian church life in the beginning of the 20th century. ; У статті проаналізовано український історіографічний наратив із проблеми еволюції місця й ролі релігії та церкви в українському духовно-культурному відродженні та національно-визвольному русі другої половини ХІХ - першої третини ХХ століття. Виокремлено два напрями дослідження сучасними істориками релігійно-церковного виміру українського національно-культурного відродження. Перший - історія релігієзнавчої думки, представники якого вивчають релігієзнавчі рефлексії тогочасних провідних діячів культури, освіти, релігії та літератури, другий - історія церковного життя в Україні, у центрі досліджень якого поставлено аналіз місця та ролі церковних інституцій в українському модерному національно-культурному відродженні (діяльність УГКЦ, Всеукраїнський православний собор, УАПЦ тощо). Відзначено, що виокремлена історіографічна тематика відповідає рівням еволюції релігійно-церковного складника в модерних духовно-культурних і політико-державотворчих процесах: розвиток релігієзнавчої думки та інституціювання церковно-парафіяльної освіти другої половини ХІХ століття сприяли інтеграції церкви та релігії у хід побудови національно-демократичного суспільства та держави на початку ХХ століття. Історики зазначають, що за розмахом і масштабом церковно-релігійне життя і релігієзнавча думка на українських землях у другій половині ХІХ століття були значно помірнішими, аніж у перші десятиліття «довгого століття». Українські землі були розділені як політично, так і конфесійно, що гальмувало національне церковно-релігійне життя, сприяло клерикальній індиферентності та «релігійному абсентеїзму». Зазначено, що позитивним є той факт, що сучасні історики відходять від політизації в розгляді сакрально-релігійної тематики, що було мейнстримом у дослідженнях радянської доби. Вчені спільні в думці, що попри інституційну слабкість церковно-релігійного життя українських земель у другій половині ХІХ століття, все ж релігія і віра як есенційні риси української ментальності збереглися, а відтак відігравали помітну роль у духовно-культурному розвитку українства, закладали міцну основу подальших державотворчих змагань. Зроблено висновок, що розвиток релігієзнавчої думки, рецепції мислителів щодо феномену українського християнства та національної церкви підготували необхідні умови для заходів щодо упорядкування та розбудови українського церковного життя на початку ХХ століття. ; В статье проанализирован украинский историографический нарратив по проблеме эволюции места и роли религии и церкви в украинском духовно-культурном возрождении и национально-освободительном движении второй половины XIX - первой трети ХХ века. Выделены два направления исследования современными историками религиозно-церковного измерения украинского национально-культурного возрождения. Первый - история религиоведческой мысли, представители которого изучают религиоведческие рефлексии тогдашних ведущих деятелей культуры, образования, религии и литературы, второй - история церковной жизни в Украине, в центр исследований которого поставлен анализ места и роли церковных институтов в украинском модерном национально-культурном возрождении (деятельность УГКЦ, Всеукраинский православный собор, УАПЦ и т.д.). Отмечено, что выделенная историографическая тематика соответствует уровням эволюции религиозно-церковного составляющей в современных духовно-культурных и государствообразующих процессах: развитие религиоведческой мысли и институционирование церковно-приходского образования во второй половине XIX века способствовали интеграции церкви и религии в ходе построения национально-демократического общества и государства в начале ХХ века. Историки отмечают, что по размаху и масштабу и церковно-религиозная жизнь, и религиоведческая мысль на украинских землях во второй половине XIX века были значительно более умеренными, чем в первые десятилетия «длинного века». Украинские земли были разделены как политически, так и конфессионально, что тормозило национальную церковно-религиозную жизнь, способствовало клерикальной индифферентности и «религиозному абсентеизму». Отмечено, что положительным является тот факт, что современные историки отходят от политизации в рассмотрении сакрально-религиозной тематики, что было мейнстримом в исследованиях советских времен. Ученые едины в мнении, что несмотря на институциональную слабость церковно-религиозной жизни украинских земель во второй половине XIX века, все же религия и вера как эссенциальные черты украинской ментальности сохранились, а затем играли заметную роль в духовно-культурном развитии украинства, закладывали прочную основу дальнейшего государственного строительства. Сделан вывод, что развитие религиоведческой мысли, рецепции мыслителей относительно феномена украинского христианства и национальной церкви подготовили необходимые условия для мер по упорядочению и развитию украинской церковной жизни в начале ХХ века.